Чи потрібно сьогодні сперечатися про поезію? Може, кому–то здасться, що це неактуально, але грунтовна розмова на цю тему стає розмовою про проблеми культури і суспільства в цілому. Сьогодні ми знайомимо вас із скороченим варіантом інтерв’ю з російською поетесою Мариною Кудімової і з міркуваннями на ту ж тему наших літераторів.
Мені давно не дають спокою ранні рядки Марини Кудімової: «Спите, мої дорогі товариші! Ми не бездарні, ми обездаривши». Це — про покоління. Поколінні Івана Жданова, Олександра Еременко, Марини Кудімової. Це покоління різко заявило про себе в середині 80–х. Тим, що «не бездарно». Але на переломі 90–х і перевалі нульових не менше різкий зійшло в тінь, поступившись місцем іншим. Де нові книги Еременко, Жданова, Кудімової? Перестали творити? Або — публікуватися? «Область» — остання поетична книга Марини — видана в 1990–м. Це нагадує затвор, обітницю мовчання. Ні, публіцистика і эссеистика продовжують її в деякому роді годувати. Проте, думаю, не окормлять. Ніколи не чув, будучи в одних поїздах і готелях, аби вона читала власні вірші. Чужі — скільки завгодно. У тому числі «шестидесятников». Тим часом «шестидесятники», яких, правда, залишилося мало, існували завжди — і в 60–х, і в 90–х. Та і зараз. Здавалося б, дві близькі генерації. Але яке несхоже відношення до недоторканного запасу Вічності!
— Марина, чому така поведінкова різниця між двома поколіннями? Чим вона продиктована?
— Багато років я про це думала. І прийшла до думки, що моє покоління стало жертвою монокультурної політики. Як відомо, колись плодороднейшая Вахшськая долина в Узбекистані, яка могла б давати 4 урожаї в рік, — це кращі в світі персики, дині, виноград — була засіяна абсолютно неконкурентоздатною бавовною. А в цей час в убогій Індії виростала бавовна, що славилася на весь світ. У нас в культурі сталося приблизно те ж саме. У покійної поетеси Ольги Гречко є такий рядок: «Не убили. Не дали імен.» Моє покоління попало в зазор між літературою що підноситься і тим, що я називаю «літературою у відсутності». Коли згоріла Александрійська бібліотека, Гуттенберг ще не винайшов свій верстат. Хоча, можливо, всі ми — жертви тієї пожежі. Тому що упустили в культурі, може, щось таке, без чого в духовному сенсі не цілком спроможні. А наша російська ситуація була ще крутіша. Вся так звана заборонена література виразилася в книжковому дефіциті. І, як з’ясувалося потім, — у відсутності базової поетичної культури, яку, звичайно, складав Срібне століття. І, зрозуміло, всі ми — його духовні діти. Але ми були позбавлені цих книг, а замість них споглядали долини, засіяні бавовною. Правда, на відміну від узбецького бавовною конкурентоздатним. Я маю на увазі «шестидесятников». У тих долинах можна було збирати по 4 урожаї в рік. Тому всі сили були кинуті на цю бавовну. І коли прийшло нове покоління, теж здатне давати 4 урожаї, але вже не на бавовняних плантаціях, його елементарно проігнорували. Бавовна, і лише бавовна.
— Тобто принципова відмінність цих поколінь в тому, що одне відразу вийшло в світ і до його сліпучості швидко звикли, а інше спочатку формувалося в пітьмі? «Приборкана, така, що приборкала, я до вистави що запізнилася». Це твої ж слова. Але ні тебе, ні твоїх поетичних соратників пітьма не лякала на відміну від тих, хто внутрішньо панікував вже при щонайменшій відсутності світла? А для вас пітьма — мати родна.
— Ну та. Свого часу Андрій Вознесенський — анаграмматически і візуально — обіграв «тьматьматьтьмать.». Але у мене напрошується порівняння: якщо пітьма — анаграма матері, то все-таки не трагедія, що дитя в материнській утробі не знає, що таке світло, і перебуває у воді. Це його органічне середовище. Проте трагедія, якщо він не народиться і з цієї пітьми не вийде. Це вже глибока дисфункція і аномалія. Значить, він повинен народитися.
— Тоді в чому мотив відходу покоління в тінь?
— Я думаю, що той сором, в ампутації якого підозрював своє покоління Андрій Вознесенський («Нам, як апендицит, поудалили сором»), знову наріс. Якраз до моменту дозрівання мого покоління. Тому що говорити у вату безглуздо, але говорити те, чого від тебе чекають і хочуть чути за законом шоу-бізнесу?.. Можливо, це что–то підсвідоме — відсторонитися. Хоча у мене, наприклад, усвідомлене. Наскільки я знаю, в покійного Леши Парщикова теж був абсолютно усвідомлений вибір: не говорити того, чого від тебе чекають. І таким чином зберігати елемент елітарної культури, деякого гумусу, якнайтоншого родючого шару, без якого жодна культура не живе.
— В такому разі, може, місія поета не в тому, аби неухильно харчуватися відгомоном? Адже не випадково Волошин обмовився: «Темна доля російського поета».
— Я думаю, що все-таки місія поета глибоко футурологична. Справжній поет працює на майбутнє. А «шестидесятники» вибрали дорогу зовсім не легкий. Навіть страшно важкий. Його можна визначити двома словами: «Тут і зараз». Це праця, яка і винагороджується «тут і зараз».
— І, можливо, на цьому закінчується?
— Більш того, долі тих, що раніше пішли це підтверджують. Сьогодні ніхто не читає Роберта Різдвяного. І важко собі уявити, що ми почнемо його читати. Але культурна різноманітність перш за все передбачає і культуру мовчання. Мовчання поета інколи буває таємничо і значніше, ніж безперервне стихоговорение. У цьому моє покоління могло переконатися. Тому що сьогодні поезія, зробивши повний круг, прийшла до свого роду «шестидесятничеству» — перемістилася у фестивалі і тусовки, які те ж саме, що і поезія великої спортивної арени, як я називаю поезію естрадну. Лише — на локальнішому і пародійнішому просторі. Нині вірші читають один для одного ті, хто їх пише. А «шестидесятники» читали для величезної аудиторії. Але якщо говорити вже про іншу функцію поета — просвітницькою і педагогічною (вона була завжди), то виховує, як з’ясувалося, книжкова поезія. Поезія, звучна, коли вся країна перетворюється на гігантський Політехнічний, в тій же величезній мірі пролітає мимо вух. Тому що читання на Русі, книжкова культура — це ж традиція монастирів. Це — відвічне. Коли ти з книгою, то вільно або мимоволі в каком–то глибокому, майже молитовному стані. Ось чого, власне, нас втратило. Як відомо, в історії все рухається від трагедії до фарсу. Тому сьогоднішня фестивально–тусовочная поезія — це, звичайно, фарс. Ні у кого з її адептів немає ні такої харизми, ні такої аудиторії, ні такого потенціалу, як в «шестидесятников».
— «Ах, до чого не алконостное, не сиринное править плем’я!» — написала ти. А я згадую свою недавню телефонну розмову з поетом Сергієм Строканем, одним з тих, хто знає ціну слову і за яким — вітчизняна і світова традиція. Строкань повідав мені про деякий поетичний турнір, в який ввергнувся він з товариші. Осоружну ж сторону представляв планктон, що зародився в інтернеті. Судді і публіка, вочевидь, теж були з того ж планктону.
— А! Це верлибристи і силлаботоники? Мене на цей турнір звали. Я, слава богу, в нім не брала участь.
— В результаті перемогли не ті, хто «знає ціну слову», а планктонисти. «Такого бути не може!» — чи не в жаху вигукнув Сережа. І запитав: «А що коли це смерть літератури?!»
— Ну, смерть. Значить, ховатимемо літературу. Хоча трагедії тут я якраз не бачу. Якщо мова про літературу, то смерть є перш за все зміна мови.
— Виходить, для нашого суспільства мова планктону переважно?
— Ні, не переважно. Тому що ми знову говоримо про звучну поезію. В світі культурному для поста переважно культурний для поста простір. Це простір нової культури, що не народилася. А планктон слухатиме планктон. Ми з тобою пам’ятаємо, як в Радянському Союзі процвітала самодіяльна творчість. Що це було? Всього лише деяке боязке наслідування «шестидесятникам». Всі хотіли виступати на сцені Політехнічного. А артист старої школи, прекрасний Борис Ліванов, коли йому запропонували зустрітися з какими–то самодіяльними артистами, у пані, що його запрошувала, запитав: «Скажіть, а ви б пішли до самодіяльного гінеколога?» Питання в тому, що епоха самоуків, яка почалася десь на рубежі 50–х років минулого століття, вірогідно, повинна була плавно перерости в епоху професіоналів. Тому що лише з професіоналів визріває культурна еліта. Але момент був упущений, і суспільство знову зустрілося з тими ж самоуками. Так чого ж хочуть люди, що отримали професійний гарт в мовчанні, в затворі? Я чекала дня здобуття стипендії, аби в мерзлому автобусі за 100 кілометрів трястися в какой–то райцентр, де по наведенню, можливо, мені удасться купити том Пастернака. Знання, здобуте зусиллям, має іншу ціну. Сьогодні знання безусильно, тому поверхнево.
— Тоді, може, Росія гідна тих, хто їй нині призначений? Якщо в «володарях дум» — Лариса Рубальськая?
— Це, поза сумнівом, так. І що воно доводить? Що культура — організм що розвивається і дуже нелінійний. Як у будь-якого дитяти. Він начеб зростає весь час у висоту і не знижується, але у нього ж бувають колосальні періоди регресу. Коли вчорашній відмінник раптом стає повним бовдуром. Так само і в культурі бувають усілякі відкоти і тимчасові переваги. На мій погляд, шкала російської поезії збита. Не можу сказати, що безнадійно. Врешті-решт, навіть зусилля людей, які створюють безконечні антології російської поезії, так або інакше націлені на те, аби спробувати виправити ситуацію. Це спроба створити як би повний «перелік причин», заповнити зяяння і порожнечі. І я дуже сподіваюся, що коли-небудь цей список все-таки буде створений.