ОСОБИСТЕ з Володимиром СТЕПАНОМ
Є у мене знайома. Назвемо її Валя. Раніше ми разом працювали в одній величезній конторі, зустрічалися майже щодня в коридорах, в студіях, жартували, анекдоти всякі розповідали. Тим для розмов хапало. Валя старше за мене років на вісім. У неї син–отличник.
Здається, в 95–м вона вирішила виїхати до Америки. Я поцікавився за стаканом чаю, а чим їй тут не подобається? Все начеб налагоджується, життя кипить, працювати цікаво, гроші, якщо хочеться, можна заробляти великі. Валя знизала плечима, махнула рукою і, нервово закуривши, стала мені, а, можливо, і собі не знаю у котрий раз пояснювати, що виїжджає із-за 12–річного сина. І лише із-за нього. Хлопчик здатний, йому потрібна хороша освіта, справжня робота. Перспективи, яких тут вона не бачить. Мужа тоді у Валі вже не було — загинув.
Вона продала квартиру в центрі Мінська, дачу, яку довго і з коханням будувала з мужом, а добудовувала одна, машину, меблі. Продала і виїхала з сином.
Довго про неї нічого не було чутно. Потім вона почала мені дзвонити пізно вечорами, а інколи і вночі. Ми розмовляли довго. Валя розповідала про своє життя, про роботу нянькою в сім’ї какого–то російського бізнесмена, про те, що дає уроки російської мови, що пробувала працювати в газетах, але її весь час обманювали: статті друкували, а грошей не платили.
Коли я запитував про сина, вона відразу перекладала розмову на іншу тему. Так продовжувалося років тринадцять. Раз на місяць, а інколи в три телефонний дзвінок — і бадьорий голос Валі, в якому почав з’являтися акцент (відмітьте, всі емігранти говорять бадьорими голосами).
Два роки тому Валя приїхала до Мінська. Ми сиділи у дворі її колишнього будинку на лавці, палили і говорили. Вона обурювалася, що в магазині за пакет для продуктів з неї узяли гроші, та ще і самою довелося складати. У них в Америці такого бути не може.
Я не витримав і запитав, як справи у її Андрія.
Валя помовчала, поклацувала запальничкою і стала говорити нервово. Я навіть пошкодував, що запитав. Виявилось, що Андрій недоучився, до університету не вступав, розбив її машину, живе в іншому місті. П’є. Зв’язався з українською эмигранткой–стриптизершей. Працює час від часу де припаде. Останнє місце: розвозить на вантажівці грунт для газонів.
Американська сигарета догоріла, Валя її розтоптала підошвою кросовки, закурила наступну, глянула на вікна своєї колишньої квартири.
«Знаєш, адже я на нього сподівалася, а він справжнісінький лузер. Навіщо все це городила, навіщо туди поїхала? Що я там побачила? Хотіла, аби було краще синові, сподівалася, вірила, що там у нього все вийде, — постаріла і стомлена життям жінка поглянула на кінчик сигарети. — Ти думаєш, навіщо я сюди приїхала? Мовчиш. Скажу чесно: обстежуватися. Погано себе відчуваю. Ось на тиждень ляжу в лікарню, сестра домовилася. Там це все дорого, а у мене навіть страховки немає. У вас всі зроблять майже безкоштовно. Не віриш?»
Що і як вона сказала про свого сина — це мене налякало.
Зрозуміло, що у дворі свого колишнього будинку, в пісочниці, де будував фортеці її Андрій і тягав за вірьовку машинку, Валя говорить правду, признається сама собі.
Вже йдучи по галасливому і багатолюдному проспекту, дивлячись на Свіслочь, на гуляючі парочки, на молодь, що носиться на скейтах по набережній, згадував вірші древнього китайського поета Тао Юань–міна. Гіркі вірші, отруйні, але правдиві. Вони дивним чином перекликалися із словами, почутими від Валі.
Ці сонце з місяцем.
День помчить за днем.
Непомітно піде
Твоє дитинство ним услід.
Якщо ж доля твоя
безталанним прожити
І тоді я стерпу.
Що поробиш, син?
Так, життя незрозуміле, непередбачуване.
У кишені ожив мобільник. Дзвонила дочка і запитувала, коли я прийду додому.
Мене чекали удома. І я подумав, що життя не таке вже і непередбачуване.
Автор публікації: Володимир СТЕПАН
Розумний йде в гору
Життя і доля доктора Толкачева
Кільця життя
Покарати легко — виховати важко!
Весілля в соловїну ніч